Історіографія історії України: від традиційних концепцій до наукових досліджень козацтва
Термін «історіографія» походить від двох грецьких слів ἱστορία — «розповідь про минуле» та γράфω — «пишу». Дослівно його можна перекласти як «історіописання», тобто наука про те, як писалася історія. Відмінність між історією та історіографією полягає в тому, що історія — це наука про минуле людства, а історіографія – це наука про те, як вивчалося і описувалося це минуле. Іншими словами можна сказати, що історіографія це історія історичної науки.
Історія як сфера гуманітарного знання здавна була полем битви різних ідеологій, кожна з яких пропонувала свою інтерпретацію минулого. Особливо це стосується України, чия територія довгий час перебувала в складі інших держав. В ХІХ ст., коли відбулося становлення історичної науки, український погляд на власну історію формувався у протистоянні російській та польській історіографіям.
Традиції українського історіописання та «Синопсис»
Першим «підручником» з історії східних слов’ян став «Синопсис», написаний в Києві у 1670–1674 рр. Його автором вважають настоятеля Києво-Печерської Лаври архімандрита Інокентія Гізеля. У цьому творі він робив послідовний виклад історії від княжих часів до XVII ст., при чому не просто перераховував події, а давав їм пояснення і об’єднував у певну концепцію.
Період, в який було написано «Синопсис», ввійшов в історію України як доба Руїни. Щоб переконати московського царя надати допомогу проти Польщі, архімандрит Інокентій намагався обґрунтувати зв’язок Москви і Києва через певні чинники. Наголосимо, що ця концепція мала на меті не об’єктивно описати минуле, а обґрунтувати законність втручання московського царя в українські справи.
| Чинники єдності за «Синопсисом» | Історична дійсність |
|---|---|
| Династія Рюриковичів | В Москві правила династія Романових |
| Спільна православна віра | Церковні традиції Києва і Москви значно відрізнялися |
| Єдиний народ | Етноніми «черкеси», «литвини» для українців та «московити» для росіян |
| Загальна територія «Росія» | Територіальне означення не відповідало дійсності |
Дмитро Яворницький: дослідник українського козацтва
Попри весь тиск російської імперії Дмитро Яворницький захоплювався історією запорозького козацтва. Саме тема Запорозької Січі стала центральною в його науковому житті. Учений не обмежувався архівами — він особисто вирушав у польові експедиції, відвідував місця колишніх козацьких поселень, спілкувався з місцевими мешканцями, записував легенди, усні перекази та народні пісні.
Дослідження українського степу, його історії й культурної спадщини козацької доби стали головною справою життя Дмитра Яворницького. Він не був кабінетним вченим й історію Січі вивчав на місці, надзвичайно ретельно обстеживши всі місця «вольностей війська запорозького» – ріки, урочища, острови, печери.
Суперечності та парадокси наукової спадщини
Попри беззаперечну цінність праць Дмитра Яворницького, його наукова спадщина не була позбавлена недоліків. Його працям закидали надмірну романтичність, неточність і відсутність системності. Яворницький часто поєднував усні легенди з історичними фактами, створюючи на виході яскраві й захопливі для широкого загалу твори, які, однак, мали обмежену цінність для науки.
Найяскравішими представниками історичного романтизму в українській історіографії були Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, які змальовували добу Гетьманщини та козацтва як «золоту добу» вільних часів українського народу. Для Костомарова, як для істинного романтика, народна дума мала ту саму пізнавальну цінність, що й письмове джерело. Так само і Яворницький наділяв запорожців майже самурайськими морально-етичними якостями. Невизнання Дмитра Яворницького в академічних колах було зумовлене такими причинами:
- відсутність чіткого наукового підходу та системності;
- некритичне ставлення до джерел;
- численні фактологічні помилки;
- довільне трактування історичних подій.