Фіксація живої пам’яті: роль та значення стихійних меморіалів в Україні

Внаслідок обстрілу Кривого Рогу у квітні 2025 року загинула найбільша кількість дітей за одну атаку від початку повномасштабного вторгнення. Наступного дня дитячий майданчик біля місця прильоту перетворили на тимчасовий меморіал. Іграшки розклали на гойдалках, гірках і пісочниці. Траурну композицію доповнювали квітами й лампадками не лише мешканці, а й президент і 32 іноземні дипломати.

Роль таких стихійних меморіалів під час повномасштабної війни змінюється, залежно від безпекової ситуації. Вони стають маркером болю у дворах обстріляних багатоповерхівок і житлових кварталах або символом звитяги в місцях бойових дій, коли люди наприклад покладали на розбиті БТР квіти та приклеювали портрети. Ці меморіали могли бути єдиним способом вшанування пам’яті в містах, на які росіяни ведуть активні наступальні дії, а також слугувати актом спротиву на окупованих українських територіях. Стихійні меморіали стають сигналом для влади щодо потреби подальшої меморіалізації цих місць або подій.

Визначення та природа стихійних меморіалів

Антон Лягуша, історик і декан факультету магістерських соціальних і гуманітарних студій у Київській школі економіки, зазначає: «Неофіційні місця пам’яті — це матеріальні об’єкти, які виникають усвідомлено, спонтанно, під впливом різних подій». Здебільшого це трагічні або значущі для певної спільноти події. Ці меморіали створюються без участі держави чи державних інституцій, як певна реакція на бажання зафіксувати, зробити видимим, позначити щось, висловити скорботу чи шану, вдячність, процес або солідарність. Вони здебільшого тимчасові.

Антон Дробович, керівник Центру прав людини та меморіалізації війни в Київській школі економіки, додає: «Стихійна меморіалізація — це така ургентна форма пам’яті, коли спільнота бажає вшанувати пам’ять тут і зараз, плекаючи людську гідність». Але це не означає, що це непорушна, незмінна і найкраща форма меморіалізації. І це не повинно зупиняти від створення більш системних та експертно опрацьованих меморіалів.

Нижче наведено порівняння характеристик стихійних та офіційних форм меморіалізації на основі думок експертів:

Історичний досвід: Революція Гідності

Наприкінці лютого 2014 року алея Героїв Небесної Сотні була всіяна квітами та лампадками. Їх викладали серед дороги, обрамляли плями крові та місця розстрілів протестувальників, викладали їх на клумби, барикади і сходи. Також встановлювали портрети загиблих. Тоді ж облаштували імпровізований пам’ятник з бруківки, якою протестувальники захищалися від силовиків. Ця історична подія безумовно потребувала меморіалізації.

Втім, перші два роки точилися дискусії щодо формату та місця. Як зазначає Ігор Пошивайло, директор Музею Майдану: «Чи повинні бути такі форми меморіалізації, чи можна перетворити центр столиці на цвинтар? Бо багато пам’ятних знаків нагадували пам’ятні знаки з кладовища: стели, хрести». І от як знайти баланс, щоб зберегти пам’ять про подвиг загиблої людини, залишається актуальним питанням.

Виклики культури пам’яті

Пам’ять наскрізно просякає усі виміри нашого індивідуального та спільнотного буття. Вона — це феномен емерджентний, тобто такий, що виникає на перетині різних явищ і не зводиться до суми своїх складових. Наша культура, що досі існує в урбаністичній парадигмі, неуникненно несе в собі вади людської природи, а з ними — рани катастрофічного досвіду.

Для того, щоб культура пам’яті була дієвою, вона мусить бути системна й комплексна, враховувати загальнолюдський досвід і зберігати історії всіх, а не вибіркових жертв окремих подій. Дарка Гірна, незалежна журналістка, зазначає ризики низькоякісного підходу: «Ми бачимо на площах наших сіл і міст засилля дешевих чорних, рудих чи сірих пам’ятників — чи то у типовому цвинтарному дизайні, чи то у радянському стилі. Часто це перетворюється на зневагу до пам’яті».

• Мистецька робота з травмами — аж ніяк не сучасний винахід.
• Інструментом осмислення історичних трагедій часто стає художня творчість.
• Потрібно остерігатися таких механізмів, як витіснення травматичного досвіду й ігнорування трагічної долі інших.

Варто пам’ятати, що історична пам’ять стає інструментом «Realpolitik», який — коли це вигідно популістам — може бути знецінений. Однак істина повертається завжди, і культура пам’яті може пом’якшити й навіть зцілити наслідки соціальних потрясінь.