Сакральне мистецтво Київської Русі «під знаком візантійської цивілізації»

Візантійська літургія, грецькі церковно-мистецькі канони, книжність і стиль духовності витворили фундамент руського світу культури, що спирався на візантійські взірці, нагадуючи культуру латинського Заходу хіба в загальнохристиянських елементах. Під знаком візантійської цивілізації, тобто в системі її стереотипів, формувалися і державні інститути, і коло суспільних понять та світоглядних цінностей мешканців Давньої Русі – від великого князя до невільника. У цьому контексті важливо розглянути, як на тім ґрунті виросла місцева традиція церковного мистецтва – сакральна культура Київської Русі (Х-ХІІІ ст.).

Духовне та сакральне значення ікони

Особливе духовне значення в контексті християнської культури має ікона. Адже вона не лише реально являє нам сакральний простір, але й діє у його дусі. Шанування ікони й молитва перед нею провадить віруючого до її Першовзірця – самого Бога. Відповідно, Бог теж діє через ікону – наділяючи її чудотворною силу. В іконі може відбутись жива зустріч людини з Богом – і це головне. Тому для середньовічної культури не так важливо хто її малював, — автором кожного образу Божого виступає церква як спільнота, що зберігає церковне передання й живе ним. Але важливо для ікони те, що на ній зображено, — її історичний, канонічний, літургічний, молитовний, чудотворний та духовний сенси.

Візантійські ікони того часу виконують надскладне завдання – представити живих, реальних історичних людей у сяянні вічної святості. Звідси й така залюбленість у золоте тло і навіть поява мозаїчних молільних станкових ікон. З іншого боку – важливим є представити на іконі не бездуховну маску людини чи святого – але особу, тому така особлива увага приділяється ликам святих, їх жестам, атрибутам й відповідним підписам. Урочистість зображуваних подій та постатей християнська культура запозичувала із відповідного історичного контексту – церемоніалу імператорського двору.

Трансформація мистецтва та роль Києва

Оцінюючи зміни в культурі, Григорій Логвин зазначав: «Якщо раніше мистецтво мало переважно декоративно-ужитковий характер, то тепер в центрі уваги стає людина, Богоматір та її вчоловічений Син Вседержитель і цілий сонм святих, епізоди біблійної та євангельської історії, що безмежно розширювало обрії мистецтва і поглиблювало його роль у формуванні ментальності українців». Саме столиця Русі стала першим та найбільш активним осередком сприйняття та спів-творення на місцевому ґрунті східної християнської духовності, естетики та богословської думки. Із певністю можемо говорити про те, що у центрі мистецького життя княжої доби знаходився, власне, Київ.

Історичний розвиток та архітектурна спадщина

Збережені до нині пам’ятки, що свідчать про розквіт монументального будівництва, іконопису та книжкового мистецтва Київської Русі, здебільшого, відносяться до періоду після Володимирового хрещення (988 р.) й, зокрема, до часів правління Ярослава Мудрого (1015-1054 рр.) та його наступників. Проте історія починається раніше: з періоду так званого «першого» хрещення Київської Русі за часів правління князя Аскольда (860-882 рр.) збереглися лише згадки про храми, споруджені на території Києва – церква св. Миколая та церква св. Іллі «над Ручаєм».

Занепад могутньої держави пов’язують із цілим комплексом подій, серед яких головну роль відіграло «поступове знекровлення» Київської Русі нищівною політикою монголів у ХІІІ ст. У той час роль спадкоємця приймає на себе Галицько-Волинське князівство, що на ціле століття затримає зникнення з історичної арени уламків Київської Русі.

Нижче наведено основні віхи розвитку сакрального мистецтва за матеріалами чернетки:

• Князь Аскольд (860–882 рр.): Спорудження перших храмів у Києві (св. Миколая, св. Іллі).
• Князь Володимир (після 988 р.): Хрещення Русі, будівництво першого кам’яного храму, розвиток іконопису.
• Ярослав Мудрий (1015–1054 рр.): Розквіт монументального будівництва та книжкового мистецтва.
• ХІІІ століття: Монгольська навала та перехід спадкоємності до Галицько-Волинського князівства.