Сентименталізм як літературний напрям

Сентименталізм (від франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX століття, що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття до героїв у читачів. Цей напрям дістав свою назву від роману англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768 p.). Саме ж слово «сентиментальний» існувало в Англії ще до публікації стернівського роману: його перше використання зафіксував англійський словник 1749 року видання. Однак до виходу роману Л. Стерна воно вживалося в мові художньої літератури рідко, і виступало у двох основних значеннях: «розсудливий» і «здатний до співчуття».

Історія розвитку та основні риси

З 60-х років XVIII століття починає переважати друге значення слова «сентиментальний» — здатність до співчуття. Риси сентименталізму як нового напряму помітні вже в європейських літературах 30—50-х р. XVIII ст., але як окремий літературний напрям він оформлюється в 1760-ті роки. До визначальних рис сентименталізму належать:

• відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;
• позитивні герої – представники середніх і нижчих верств суспільства;
• вільна побудова твору;
• підвищена емоційність зображення;
• інтерес до життя простої людини та почуттєва сторона людського існування.

Сентименталізм демократизує мову художнього твору — вона стає зрозумілішою для широких верств населення. Здебільшого зникають риторичні пишномовності й архаїзми. Художні засоби й лексичні одиниці беруться з фольклору, інтерес до якого посилюється. Звичайно, напрям не міг не мати певних негативних рис, до яких можна віднести нудотність і слізливість, моралізаторство і дидактизм.

Найбільш яскраві письменники-сентименталісти

У світовій літературі цей напрям був представлений наступними авторами та їхніми творами:

• Англія: С. Річардсон («Памела», «Кларіса»), О. Ґолдсміт («Векфільдський священик»), Л. Стерн («Життя та думки Трістрама Шенді», «Сентиментальна подорож»);
• Німеччина: Й. В. Ґете («Страждання юного Вертера»), Ф. Шіллер («Розбійники»), Жан Поль («Зібенкез»);
• Франція: Ж.-Ж. Руссо («Юлія, або Нова Елоїза», «Сповідь»), Д. Дідро («Жак-фаталіст», «Черниця»), Б. де Сен-П'єр («Поль і Віргінія»);
• Росія: М. Карамзін («Бідна Ліза», «Листи російського мандрівника»), О. Радіщев («Подорож з Петербурга в Москву»).

Сентименталізм в українській літературі

Дискусійною залишається проблема існування сентименталізму в українській літературі, хоча риси цього напряму спостерігаються у творчості деяких визначних українських письменників, зокрема І. Котляревського («Наталка Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана»). Мовні засоби сентименталістів мали викликати зворушення до зображуваного. Таку роль виконують, наприклад, пестливо-зменшувальні слова в повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся».

Не існує єдиної думки в літературознавстві на предмет наявності сентименталістського напряму. Найвидатніші вітчизняні літературознавці О. Білецький та Д. Чижевський вважали, що вияву в українській художній свідомості сентименталізм не здобув. «В українській літературі, — зауважує Дмитро Чижевський, — немає потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму». Проте існує і протилежна точка зору. І. Лімборський вбачає типологічну спорідненість українських письменників XVII— XVIII століть із європейським сентименталізмом і стверджує, що в першій половині XIX сторіччя він проявив себе в усіх родах української літератури.