Історичні мапи Галичини та етнографічне районування України
У процесі тривалого і складного історичного розвитку за окремими частинами території України закріпилися певні назви: Галичина, Волинь, Буковина, Поділля, Слобожанщина, Західна Україна, Таврія, Бессарабія, Покуття, Запоріжжя, Гетьманщина та ін. Ми й досі послуговуємося цими назвами, хоча офіційний статус вони давно втратили. Сучасні адміністративні області України – доволі умовний поділ території, який часто не відповідає реаліям: побут, звичаї, традиції жителів сусідніх сіл одного району можуть значно різнитися, а от у життєвому укладі мешканців різних областей можна знайти багато спільного.
Історичні мапи Галичини (1775 - 1915)
Нижче наведено перелік важливих картографічних праць, що відображають історію регіону:
| Назва мапи | Рік | Автор / Місце видання |
|---|---|---|
| Lubomeriae et Galliciae Regni Tabula Geographica | 1775 | F.L. Gussefeld, Nuremberg |
| Carte nouvelle des Royaumes de Galizie et Lodomerie avec le District de Bukowine | 1780 | T.C. Lotter, Augsburg |
| Spezial Karte von des Koenigreichs Galizien und Lodomerien | 1789 | Anton Friedrich Büsching, Franz Johann Joseph von Reilly, Vienna |
| General Charte des Atlasses von Galizien und Lodomerien | 1790 | F.I. Marie, Vienna |
| Ost und West Galizien nach den neuesten beobachtungen | 1805 | Franz Reisser, Vienna |
| Strassenkarte von Galizien | 1820 | Johann Blaim |
| Das Koenigreich Galizien | 1832 | C.F. Weiland |
| Regno di Galizia e Lodomiria | 1833 | Giovanni Marieni |
| Karte des Konigreiches Galizien | 1846 | F. Raffelsperger |
| Das Koenigreich Galizien | 1849 | Carl Ferdinand Weiland |
| Galicyja i Lodomeryja для użytku szkół ludowych | 1872 | Wladyslaw Miczynski, Rzeszów |
| General Post- und Strassenkarte von Galizien und Lodomerien | 1893 | R.A. Schulz |
| Mapa ścienna Królestва Galicyi i Lodomeryi | 1894 | Stanisław Majerski, Lwów |
| General Post- und Strassenkarte von Galizien und Lodomerien | 1900 | R. A. Schulz, Vienna |
| Mapa Galicyi i Bukowiny z Wielkim Księstwem Krakowskiem | 1915 | Stanisław Majerski, Lwów |
Етнокультурні регіони та їх особливості
Етнокультурні регіони України — поширення української мови, тобто історичні етнокультурні регіони, де проживають українці. Історико-етнокультурні регіони України можна поділити на 3 частини: Західна Україна, Східна Україна та українські території поза офіційною територією.
Західна частина України
Західна Україна — в широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину — тобто землі, які більшу частину своєї історії до минулого століття знаходились під владою держав — західних сусідів України: Польщі, Угорщини, Австрії. Конфесійні особливості — багато греко-католиків («уніатів») та католиків.
- Східна Галичина — ядро Західної України у басейні Верхнього Дністра і Північному Прикарпатті. Серед українських земель зазнала найбільшого впливу Польщі (XIV — XVIII ст., 1918—1939 рр.).
- Волинь — землі у басейні правих приток Прип'яті (Стира, Горині, Случі). Умовно Волинь поділяється на Східну, яка тяжіє до Центральної України і Західну.
- Полісся — особлива історико-етнографічна область на північних кордонах України і в південній Білорусі. Це край прип'ятських лісів і боліт.
- Закарпаття — ділянка земель у Центрі Європі між південними схилами Карпат і р. Тисою, з давніх-давен населених українцями. Це край виноградників, лісів, стрімких річок і гірських курортів.
- Північна Буковина — верхів'я річок Прут і Серет на правому березі Дністра. Колись — порубіжжя Київської Русі.
Історія та методологія районування
Українська етнографія як наука зародилася наприкінці 18 століття. З цього часу й почалися спроби поділити територію України на різні історико-етнографічні, культурні, діалектні регіони. Етнографічна карта — теж доволі умовний «інструмент» вивчення цього питання. Адже межі поширення тієї або іншої етнографічної групи можуть в реальності відрізнятися кількома десятками кілометрів.
На сьогодні можна знайти щонайменше півтора десятка різноманітних карт, на яких вчені позначають межі «особливих» районів. Кожен науковець сам обирає для себе точку відліку: особливості будівництва, традиційне вбрання, предмети побуту, мовні діалекти, географію чи політику. Наслідком цього стала велика кількість варіацій такого поділу.